Роман про людське призначення

на Пилипову втiху тимчасово оселилася в тих скалках, що iх так недбало простягнув Перекотигорi Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля свiтовоi рiвноваги в здиблену зачiску орхiдеi-коропiвни, котру Перекотигора зобразив на стiнi, – Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспiшну, радiсну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-пiд дружньоi опiки, промимрив, що вiн лише на хвильку вiдлучиться, а тодi вже пiде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися бiля Азамовоi церкви (оскiльки там нiбито найподатливiший терен для таких початкiвцiв, як Славко) проникати крiзь мури, яких Славко боявся i якi, за висловом Тараса, котрий пiсля смерти Славковоi матерi, перебрав над ним опiку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали лiпше, нiж вiтамiни, подiяти на його здоров’я, чого Славко нiяк не мiг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крiзь Цегляне мурування, бетон або найгiрше (щоправда, це траплялося рiдко) крiзь порфiровi плити старих палацiв i церков (яких Славко органiчно не виримував, бо йому завжди здавалося, нiби за ними тiчками ходять упирi, котрих Тарас нiколи не бачив, навiть коли Славко пальцем указував йому на свiжо заюшену iкласту мармизу), йому лускалося серце вiд гадки, що вiн вже не вийде на свiт Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясноi теорii дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого столiття, який тепер, усмiхаючися, стояв бiля Славка й питав, чи вiн, Славко, не боiться висоти, наслiдком чого Славковi остаточно вивiтрилася з мозку теорiя, котру йому стiльки разiв тлумачив Тарас, з особливою ретельнiстю (що Славка анi трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс ii не лише в зовнiшньому вiдображеннi предметiв, куди входить i проникання крiзь мури, i перетворення металiв, i таке iнше, що саме собою ще нiчого не варте, бо до штукарства i дурень здатний, – а в усвiдомленнi (i це найважливiше) людського призначення, проти якого, на Тарасiв розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вiтамiнами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрiшню енергiю, потрiбну для ходiння крiзь мури, хоча Славко ковтав вiтамiни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кiнцесвiтнiх видiнь), дратуючи свого терплячого наставника нiби навмисною вiслюкуватою нетямущiстю, яка тодi в «Щербатому мiсяцi» так роз’ятрила Тараса попри те, що вiн справдi не слабував на звичку юшитися з дрiбниць, аж вiн лайнувся, згадавши спокусник