Роман про людське призначення

Очевидна рiч, Славковi й на думку не спало поцiкавитися, чи Дзиндра справдi той самий Дзиндра, з теорii дзеркал якого Тарас висновував мало не всi закони свiтобудови, що iх Славко однак не мiг второпати, i яким чином вiн, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столiттi (якщо це столiття дiйсно було п’ятнадцяте столiття, а не означення якогось коду, що iх, грiшним дiлом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славковi, мовляв, усi, хоч i якi, здавалося б, буденнi речi е носiями вселенського на силовi частки подрiбненого шифру, дiйсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасовi пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приемнiсть, оскiльки Славковi розумовi центри самi пiдступно вимикалися вiд слiв «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славковi часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нiчого не мiг вдiяти зi своею головою, де нiчого путнього не трималося), i яким чином вiн, Дзиндра, досi невмирущий, коли все живе пiдвладне проминанню, та Дзиндра так заразливо засмiявся, вiд чого Славковi стокротки залили душу, аж закортiло самому плигати й реготати до корчiв у паху, нi на мить не вагаючися, чи це, бува, не надто безсоромний вияв атавiзму, цього, за виразом Тараса, насушного гальма на шляху до вилюднення, що Славко анi не спитав, анi не здивувався (лише серце зупинилося, а тодi одним стрибком розширилося на обидвi легенi, витиснувши притлумленого власника з тiла, аби вiн ляпнув на всi чотири i, одразу ж вирваний iз прорiджених клiтин свiтловим вихорем, помчав на тому вiддиху, котрий унедiйснював досi непроникальнi плошини), коли вiн поруч iз засмаглим Дзиндрою, наче той тiльки й робив, що вилежувався на сонцi, в самих плавках опинився на Трухановому островi, тримаючи в руках приймача, як двi краплi води, схожого на той, котрий привезла з подорожi Украiною Лариса Сиворакша своiм нащадкам у Канадi, пояснюючи, що цей дещо громiздкий сувенiр i е брехунець, оскiльки тепер на Украiнi iнакше й не називають радiо, з якого, наражаючися на утиски, уперто слухають закордонних пересилань на коротких хвилях, що iх Славковi (правда, Славко, хотiв був вiдмовитися, та Дзиндра махнув рукою, мовляв, нехай) за десятку вмонтував чолов’яга, котрий цiле лiто додатковою технiкою обслуговував пляжникiв, закiнчивши поратися в дротянiй скринцi за мить до того, як кадебiвники налетiли на гурт молодих людей (Славко пiзнiше роздивився серед юн