Роман про людське призначення

акiв i дещо старших) у вишиваних сорочках, що iх кадебiвники, нiби кожна утла вишивка оберталася на пащеку вогневергальноi гiдри, кинулися шматувати на щойно заарештовуваних молодиках, котрi перед частково сторопiлою, частково вороже настовбурченою («опять эти проклятые самостийники!»), а то й просто (i цi переважали) зачудованою публiкою, в «моя хата скраю» якоi постукало неоновим п’ястуком Провидiння (не дарма дух вiе, де схоче), – спiвали непофальшованих асимiляторськими народовбивцями украiнських пiсень про волю, свiтло й людську гiднiсть, ширячи серед столiттями махровою росiйщиною випалюваних сердець i голiв буржуазно-нацiоналiстичну моровицю, смертельну для червоноi iмперii, – анi тодi, коли вони удвох завернули в провулок (тiльки вже не в плавках, а в потертих i заяложених костюмчиках, наче цiлий день пролежали на спинi, порпаючися в залiзних нутрощах зiпсованого авта, як Дмитро Закута, що аж кинув письменницьку дiяльнiсть, аби встигати пiсля кожного незначного проiзду лагодити новопридбаного «Запорожця», на якому, як це сам Закута признався у професора Федоренка Дзиндрi, вiн востанне вiдвiз Ганну Климiв додому, де ii й замордували кадебiвники, – з мертвими раз назавжди спокiй! – бо жоднi погрози не спромоглися змусити не тiльки зовнiшньо, а й унутрiшньо богатирську Ганну ходити на рiвнi мишачого росту, Ганну, яка наважилася смiятися з упривiлейованих катюжок, котрi за допомогою найновiшоi технiки затялися звести весь украiнський народ на гнойовище з асимiльованих лакуз, де не передбачалося мiсця на таких, як Ганна, за шо вгодованi посiпаки тьми гуртом, – адже Ганна боронилася, аж доки iй ззаду залiзякою розтрощили череп, – частинами уоивали атлетичну жiнку, незнищенний голос якоi лишився хрипiти на стрiчцi пiдслухову- вального апарату, що його в поспiху, – на лiквiдацiю паскудноi мазепинськоi ворохобницi пiшло бiльше часу, нiж плянувалося, – забули вимонтувати единонедiлимнi ощасливлювачi людства, щоб потiм звалити вбивство, – хоча стрiчка вже ходила по руках; але що там стрiчка, коли дiйсне лише те, що наказано згори вважати за дiйсне! – на нiбито неосудного слабенького свекра, якого представники единоi на свiтi непомильноi держави поспiшили кинути пiд потяг, – нiхто нiчого не чув i не бачив, усiх свiдкiв втоптали в братнi могили, не лишилося жодного рота розповiсти, i однак правда виходить на свiтло денне! – аби не так для надто пискатих, – на щастя, розсварених нацiоналiстично-буржуазних гавкунiв з-за кордону, – як для щиросердих, розмагнiчених