Роман про людське призначення

рятiвною вiддаллю вiд братнього раю м’якодухих селепкiв в оазi захiдньоi законности, зневажуваноi кнурячими писками червоних чингiсханiвцiв, для яких едина законнiсть – нагаi й насильство, а решта гниль; – для щиросердих селепкiв, ладних на перший посвист щуролова повiрити у веселкову торохту, – а як не повiрити, коли з кожноi ворiтницi тiльки й дмухають добре плаченi буряковi сурми про безклясовий рай, хоча в кожному червоному раю, щойно дориваються до влади послiдовники бородача, одразу ж летять голови праворуч i лiворуч, ледве встигають зрiвнювати з землею братнi могили! – аби мати сяке-таке алiбi, – людський мозок? пхе! скажи йому тисячу разiв, що чорне – бiле, i вiн, плазуючи, повiрить: бiле, бiле! – iнакше хiба на кожному кроцi перемагало б зло i його похiднi: нахабство i демагогiя? – аби мати сяке-таке алiбi й бити в бутлю якщо не самих емiгрантiв, яким не витнеш iз пам’ятi нi штучного голоду на Украiнi, нi масових розстрiлiв, нi чавуннощелепноi русифiкацii, хоча час гоiть виразки, а украiнцям ще Господь забув удiлити злопам’ятности, i вони нiколи не надмухуються, як iншi, заподiяними iм лихами, – аби мати сяке-таке алiбi й бити в бутлю якщо вже не самих ялових емiгрантiв, то iхнiх м'якотiлих, перегодованих вiтамiнами Телесикiв, виспiвуючи iм кутим у сталiнському горнилi голосочком чи то в пересиланнях за кордон, – бож закордонних не посадиш до концтаборiв i психолiкарень, аби й гадка щезла про ворохобницьку мазепинсько-бандерiвську нацiю, – чи то в пiдлакованих «Нових обрiях» про щире пiклування украiнським народом з тiею самою м’ясожерною нахабнiстю, – косоока ментальнiсть червоноi орди, – з якою в Харковi пiд час найлютiшого голоду виставляли для захiднього телятка Ерiо за нiч уздовж вокзалу насадженi ялинки й вiтрини, заваленi харчами, шо iх потримали на показ так довго, заки чумним мiстом, термiново очишеним вiд пухлих трупiв, проiде европейський телепень, не спокушений азiатською пiдступнiстю, котра потьомкiнськi села пiднесла до рiвня Апокалiпсису, який у кiнцесвiтнiх видiннях час вiд часу й переслiдував Славка), – анi, коли вони пiднялися крiзь прохiдний будинок, – суцiльнi сходи й вiкна, – на Хрешатик, що його Славко виходив у снах уздовж i впоперек, оскiльки саме на Хрещатику мiстився центр землi, випромiнюючи на весь свiт iз-пiд трупного гною потоки живого, цiлюшого свiтла, шляхетности й добра, якi досягали й Славка, хоча вiн народився вже на Заходi i знав Киiв лише з батькiвських розповiдей i поганих зняток, але в ньому, попри те, що вi