Роман про людське призначення

н завжди стояв осторонь громадського життя i тодi, коли ще жили батьки, i згодом, як ним заопiкувався Тарас зi старою Нагiрнихою, тягаючи Славка на всi украiнськi iмпрези, шоб йому вивiтрилися з душi кiнцесвiтнi настроi, пульсував i переливався вранiшньою зорею той iнший Киiв, де тепер Славко з дзиндрою звернули праворуч до Днiпра в немощений курний правулок i постукали в дошками навхрест скрiпленi дверi, що iх вiдчинив iм професор Федоренко, який згодом пояснив Славковi, i чому Дзиндра невмирущий, i в чому сутнiсть людського покликання, i чому кожному вдiлено незнищенний голос, хоч людина про те переважно, затуркана буденщиною, i не здогадуеться, повiривши диявольському щохвилинному навiюванню, нiби вона безголоса i без’язика, бо сатанi найстрашнiше, коли людина довiдаеться про свое призначення, оскiльки тiеi ж митi пахолки тьми стають безсилi, – i чому червонi держиморди заповзялися перетворити украiнський народ на безлику, малоросiйську льоху, придатну лише на ковбаси iмперського великобратнього шлунку, i чому кожнiй людинi дано вирiшувати долю всього свiту, тiльки вона про те не здогадуеться, аж поки саме Провидiння спересердя штовхне ледачу креатуру до свiтла, як професор Федоренко штовхнув Славка, аби вiн з надмiрного захоплення перестав репетувати, бож у помешканнi скрiзь кадебiвницькi пiдслухувальнi апарати, але Славко не второпав, попри Дзиндринi знаки, i так голосно охнув, побачивши у професора Федоренка тих, кого вiн у життi навiть i не мрiяв побачити, що той вiдрухово надто сильно штурхнув лiктем Славка, аж той на мить втратив рiвновагу, яка завжди вивiтрювалася зi Славка, щойно вiн глибоко чимось переймався, наслiдком чого серед Федоренкового помешкання i настав кiнець свiту.