Роман про людське призначення

Тобто, так одразу нiби нiчого й не сталося, лише в Дзиндри на спинi з-пiд засмальцованого пiджака спалахнули завбiльшки з двi шафи неоновi крила, подiбнi радше до пускових майданчикiв, нiж до крил, а тiло професора Федоренка вкрилося рухомими майже прозорими налiвциркулями, напiвбабками й почало рости, дедалi випрозорюючися, i вже лише тодi Славко зауважив, що в наскрiзь прогляднiй Федоренковiй постатi м'ясо й костi розшаровуються не волокнинами, а циклопiчними траншеями-стiльниками, з гофрованих чарупок яких пiдводяться виморенi голодом, покатованi й пострiляй i вперемiш з потрощеними кiстяками, що хребець по хребцю виструнчуються iз купи тлiну вгору, на очах обростаючи ставною плоттю, i Славка б’е в груди непродихне прозрiння: цi незчисленнi постатi, котрi вилонюються перед ним з бляшаних траншей-чарупок – це ж украiнський народ у минулому, теперiшньому й майбутньому, а коли це так, то зараз поллються в небуття зорi й галактики з усiма свiтами й антисвiтами, i справдi вони вже ллються, лускаючися, й щезають у пiтьмi одна за одною, унедiйснюючи за собою куснями небо, i Федоренкова голова видовжуеться уздовж розколотоi навпiл свiтобудови, а Славковi вiд цього заповняеться серце таким присковим шпичасто-iмлистим жахом, аж вiн от-от скидаеться на могутнiй радiсний трепет, який опав був малого Славка, коли вiн невдовзi по тому, як не стало батька, чого мати так i не здолала пережити, уперше побачив ватру, бiля якоi хлопчаки спiвали не звичайнiсiньких пластунських пiсень, складених не надто вимогливими, натомiсть украй патрiотичними вiршарями й музикотворцями, а двигтющi гiмни Всевишньому, на життеносних ядрах яких i тримаеться свiтобудова i якi, власне, тодi й переiнакшили Славкове ество, бо кусник тiеi мелодii, може, й справдi не призначеноi для людського вуха, хоч вiн i виструмував iз людськоi горлянки, завдяки вищому недоглядовi чи особливiй ласцi Провидiння мiкроскопiчним волотком надлузнувшися з веселкового стрижня, вибухнув у Славковi, вперше вiдкривши в його ще дитячому мозку кiнцесвiтнi видiння, хоча Славко про те й словом нiкому не обмовився, i то не тому, що йому бракувало слiв – не висловити, куди там висловити, а лише згрубша просигналiзувати про тi клубчастi, вiдлитi з блискавки, а заразом i амебно-обриснi з’яви, що iх i значно пiзнiше не годен був охопити розум, – звiсно бракувало б, якби Славковi раптом у хвилевому затемненнi спало на думку розблягузкувати про тi видива звичайною мовою, хоча вiн знав: вистачае йому пальцем дiткнутися своiх