Роман про людське призначення

грудей, i та внутрiшня слiпуча сила потужнiше, нiж iз пожежноi кишки, вдарить iз його нутра в нутро iншого, знехтувавши уповiльненими способами людського порозумiння, а тому що кожного разу серед усесвiтнього кiнця, котрий переслiдував Славка, кiнця, що заразом мiстив у собi i початок нового iснування, затуляючи собою незчисленнi промiжнi подоби, з яких час вiд часу виринали пробнi то жирафо-мухи, то дерево-коти, то шкапи-вельосипеди, то дзвiницi-пiвнi, що були нараз, – i автом Авгiя Рiзниченка, який на Тарасове прохання возив Славка до лiкаря в Гармiшi, i самим Авгiем Івановичем, i кущем жасмiну з-пiд вiкна панi Олi Суховiй, котра вганяла Славка в довготривалi депресii зубчастими трелями ii покищо не всесвiтньо-визнаноi кольоратури, – тому що кожного разу по руiнах зоряних систем розтiкалося, завтовшки з кiлька галактик або майже зi Славкiв старий тапчан, свiтлове поле, угледiвши яке Славко завмирав, з острахом усвiдомлюючи: це товсте свiтлове поле чимось подiбне – хоча ця подiбнiсть не прив’язана нi до чого видимого, – до забур’янiлого, колись пущеного пiд смiтник, клаптика землi одразу ж за бльоком, де живе баба Денисенчиха, котра завжди частувала Славка його улюбленими пирiжками з капустою, – це свiтлове поле, яке так щiльно висновуеться на спопелiлих рештках неба, – це доля свiту, а одночасно i його, Славкова, доля, як також i доля всього украiнського народу, а заразом i всього людства, i воно виструмовуе перед Славковим зором тому, що вiн, Славко, мiзерна, нiкому не потрiбна пiщина, надiлена вузенькою комiрчиною мозку, що нiяк не збагне (так само, як Славко не мiг збагнути, чому ним завжди не лише Тарас, а й кому лише не лiнь, опiкувалися), чому саме вона, а не хтось далеко вартiснiший, мае силу впливати на це поле, вiд чого залежатиме перебiг свiтових подiй, але Славко, попри те, що всерединi присковий товкачик пiдбивае його на дiю, кожного разу не наважуеться цього вчинити, бо хто ж вiн такий, аби впливати на долю свiту? – i вiд того, що вiн не наважуеться (Славко аж чуе, яку ньому рвуться свiтловi нитки), iз чорноi дiри вгорi витiкае, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескiнченним тулубом, котра жере час i простiр, а з ними i свiтлове, майже салатне поле, – так, як колись, – iз вiтамiнного голоду не донюхавши: то не та трава, – шестеро Сидоренчишиних котiв накинулися на кущ гортензiй у вазончику, що його (Славко вже не пам'ятав, з якоi саме нагоди) принесла в подарунок самотнiй на старiсть Сидоренчисi його мати, – i шолудива коняка, в якiй в