Роман про людське призначення

иразно вiдлунюе, – можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубiв, – збiрна подiбнiсть до Сидоренчишиноi котячоi зграi, котра вiкувала в малому помешканнi, нi разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на морiжок котiв, вони одразу ж принесуть моровицю) не звiдавши свiту за порогом, на вiдмiну вiд Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричi на день, щоб вiдпружитися вiд дедалi карколомнiших, але натомiсть стовiдсотково ефективних, як це вiн запевняв своiх друзiв, теорiй, як рятувати Украiну, на яку всi державнi нацii дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч i Дихае, тягнучи на собi старшобратнi м’ясожернi зади, однак просто не iснуе, – обертаеться з високостi до Славка i чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж i вони стають завбiльшки з ii тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» – в наслiдок чого одна по однiй щезають галактики, i Славка опадае надривний розпач, як це на нього насувалося тодi, коли вiн мусiв запихати голову в лiкувальну трубу, за допомогою якоi його вiдмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленiшi шабатурки, лiкар у Гармiшi на зворушливо жертвеннi, а Для Славка нестерпно прикрi, хоч вiн те витримував, – домагання Тараса, вигарьованi копiйки якого поглинала гаспидна труба, оскiльки Тарас поклав собi за найголовнiший обов'язок у життi вилiкувати Славка вiд видiнь, що заважали ходити крiзь мури, попри те, що Славко знав (а це знання вiдзначалося тiею ж непохитнiстю, як i те, що Славко – Славко, а не скажiмо, тiтка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зi Славком одним, другим словом на есхатологiчнi теми, вважаючи його за тямущого в цiй галузi чоловiка, чи дiд Паладiй, що за звичкою пiд церквою чекав на Славка, котрий, – по черзi – залежно вiд настрою й погоди: в ясну iшов – до греко-католицькоi, в дощ – до православноi, бо православна мiстилася неподалiк вiд його помешкання, – спiвав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема украiнсько-магометанськоi чи ще якихось релiгiй, – але дiд Паладiй завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про яке дiд Паладiй мав зовсiм точне уявлення, не раз дивуючи цим Славка, чи спитати про лiкувальну трубу, яку Славко, як не траплялося поблизу Тараса, завжди згадував лихим словом, бож усе його ество пручалося, наперед знаючи: в його випадку жодна труба не допоможе), навiть сурма Страшного Суду не видмухае з нього найменшоi кiнцесвiтньоi з'яви, оскiльки те, шо Сла