Роман про людське призначення

вко бачить, незалежне вiд жодних труб на свiтi, воно iснуе – й кiнець, тiльки це бунтiвне знання йому нi до чого, бо вiн однак не переконае Тараса, котрий робить усе своiм Богом, що з цими видiннями, вiн, Славко, й помре, та й зрештою, як тут переконати, коли перед Тарасовими заслiпленими очима, сливе, довiку манячитиме клишавий Семен Бондаренко, який, попхавшися лiкуватися вiд ревматизму, за допомогою чудодiйноi труби набрався такоi моцi (Тарас десь вичитав, що надмiр невитраченоi фiзичноi енергii в людинi випалюе найцупкiшi кiнцесвiтнi видива, а тут саме всi кумасi заходилися розблягузкувати про вiдмолодження Бондаренка), що на старощах кинув свою Бондаренчиху, яка не схотiла лiзти в трубу за розпашiлим старим, i одружився з молодою, ледачою розвiдкою, i вона йому тепер на несхвальний подив Бондаренкових уже дещо пiдтоптаних синiв, дочок i патлатих онукiв, – едино кому iмпонував непутящий старий, – щороку народжувала тiлистих близнюкiв, внаслiдок чого колишнi знайомi один по одному вiдцуралися помолодiлого дiдугана, з яким i розмовляти ставало дедалi важче вже хоча б тому, що в хатi, коли не прийди, панував вереск i скрiзь висiли, скапуючи на шию, чи лежали купою або мокли в баняках, у яких згодом варили борщ, пелюшки, – та й Бондаренковi думки, замiсть колишнiх вищих матерiй, лiтали на рiвнi дитячих, нехай i яких рожевих, сiдниць, свiдчачи про його безповоротне падiння, бо де ж це бачене серед порядних людей, аби чоловiк, замiсть готуватися до смерти, заходився залюднювати свiт опецькуватими, ясноокими, в суцiльних, нiби навмисне створених для поцiлункiв, ямочках (що сповнювали не одне материне серце прихованими заздрощами) галасливими нащадками, не журячися тим, хто iх доведе до розуму? – мiркування, з огляду на якi всi шанованi доброчинцi, а зокрема непитущий i некурящий Максимiлiян Гощук (в якому марнувався, занехаяний атомним вiком, дар професiйного плакальника, гiдного прикрасити своiм троiстим голосiнням похорон самого царя царiв, а не те що якогось там емiграцiйного сараку, адже Гощук умiв з наймiзернiшого приводу, – бо що таке привiд для справжнього мистця? – запустити такi треноси, аж за хвильку починали шморгати носами, згодом самi собi дивуючися, яким це робом клятий Гощук iх знову увiгнав у сльозу, навiть тi, що не оминали нагоди, аби не покпити з непогамованого причитувальника), надхненно осуджуючи старого (а як же його не осуджувати, та й що дiялося б на свiтi, якби всi такi неподобства не осуджувати!), особливо потерпали за скривджену Бон