Повія

Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти – прийшлося прядивом пiдмотати…

I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати своi таемнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й iх немае, – i серце нудьгуе, що тепер за батьковою смертю нiколи iй того не прийдеться добути.

Що ж думае Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? iй привиджуеться тепер ii давне – ii доля, ii гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона – козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала.

А там – знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своiх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла ii наостанку за хлiб та одежу, ради того об'iзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, iй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Киеву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, iздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Киiв. Перед виiздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова – так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося iхати. Добралися до Мар'янiвки – i Прiська зовсiм злягла… Що далi було – вона нiчого не знае; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i ii кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'iде i вiзьме ii з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив – одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переiла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря – така уiдлива: тiльки й чуеш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, ii норов тихий, ii голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись.