Повія

Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки iм платити. За те, що вони своею довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицьковоi, нi догани Хiвриноi. Сама собi працюе коло свого невеличкого городу; Христя помагае iй.

Їi серце радiе, дивлячись, як дочка розвиваеться на волi. «Тяжко та гiрко жилося нам, – думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?» I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк ii дитинi – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристае у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо iм усе.

Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що iй тепер у свiтi робити, що iй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося iй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову – душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi.

Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати – i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в iх – хоч би зламана… А тут пристають – давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени – за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приiхав становий, узяли ii теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона – недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне ii!.. Серце ii замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, – дома, у своiй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов – за смертю. Тепер тiльки зосталося iй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неi нi одежi теплоi, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона – на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неi ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть – пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своiй волi умер, хiба вiн хотiв тii смертi?..