Повія

Прийди додому, то й вiддам.

– Коли ж приходити?

– Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

– Як пiсля свят? Менi до свят треба.

– Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

– В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж народом. – Он, мого полтиника заiв…

– А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…

– О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна.

Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За вiщо? За те що свое стала правити? Сказано – кровопiй людський! I та образа так глибоко запала iй у душу, так боляче щипае за серце, що Прiська нiяк ii не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забуваеться… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своiм? Звав, на що брав – i вiддай! Каже: немае. У кого? У його немае?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.

I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.

– Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.

– Бо за своiм, – одрiзала та.

– Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.

Прiська присiла на кiнець полу, дожидае… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгае Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiе… Здаеться, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалае буря…

Прiська, похнюпившись, сидить, слухае тii гiркоi нiмоти; гляне на Хiврю, як та грае зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своiми – i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився.

Грицько устав, перехрестився, набивае люльку.

– Пiдожди, поки покурю, – уiдливо смiеться Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидае. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

– А ти й досi дожидаеш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.