Повія

А як старий дяк почуе, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестае – меле. Христя i собi за другими смiеться. Як його не реготати, коли Горпина, здаеться, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши ii за рукав, – пора додому! – сказала.

– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчуваеться регiт дiвочий, веселi iх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусае – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'еться бiля серця, безодраднi думки обiймають голову.

У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють iх, а в свято нiщо не заборонене – простiр iм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi.

 – А тут нi щастя, нi здоров'я…»

Вона лягла спочити, та iй не спалося.

Христя теж нудьгуе, не знае, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускае. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували iй про смерть батькову, про iх сирiтську долю… iй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.

. Сумною та остогидлою iй здаеться i пiсня дiвоцька.