Повія

 – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, iсть же та й iсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.

– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своеi вдачi, – увернула Одарка.

– А вже чоловiк! Нi бога не боiться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють.

Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе ii землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неi землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неi другi будуть. «А чим же iй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'i ще? I дочка у неi – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiе iржати, а дiла робити – не робить».  – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неi землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч».  – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаеш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указуе на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiечки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Своi грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!. .» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.

Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, ii землю вiд неi одiбрати? Хто ж вiд неi одбере ii? Та як же се можна? А вона при чому буде?! iй з голоду хiба пропадати?

Тяжкi та нерадiснi думки снували у ii головi, одна поперед другоi щипали за серце, чорними хмарами укривали душу.