Повія

– Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоiть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

– Чого ее так? – спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

– Ти смiешся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я… Батько мене лае: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiешся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiiс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице iй.

– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

– Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моему батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… «Цей Федiр справдi кохае ii i щиро кохае. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий», – думалося iй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його.

Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло ii стану, давила ii до його… Вона не противилася, iй плече черкалося з його плечем, ii бiк приходився коло його серця.

– Хоч би i вiк отак, Христе, – шептав вiн. – Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

– Ось уже i двiр твiй! – журливо промовив Федiр. – Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив ii лице, блiде, задумане.

– Спасибi тобi, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – I напрямилася у хвiртку.

– Христе! – обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив ii i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знае, чого iй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

– Ти смiешся, Христе?.. Смiешся?.. – питае, тремтячи увесь, Федiр.

– Iди вже собi, – з-за хвiртки сказала Христя.

– Господь з тобою! – промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.

У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неi, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.