Повія

– Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертаеться, – плачучи, одказуе Прiська.

– Винокурню закурив, мабуть! – доiдае Грицько. – Усi уже вернулися, а його немае.

– Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.

– Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне iй голки заганяти… все про хлопцiв iй плеще. Христя знае, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.

Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори – один у найми дае, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе.

Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'е, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: «Нi за що не вiзьму Хiврi». – «А кого ж тобi? Попiвну яку?» – «От, – каже Федiр, – гарна дiвка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що мае?» – грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.

З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадае до Христi; не так вона до нього, як вiн до неi липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузуе з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiею сiм'ею З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне iй очi хлопцями вибивати.

От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що iй казати? Чи iй тепер до тих хлопцiв, коли у своiй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неi.

– Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…

– А ти глядиш за своею дочкою? – грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.

– Гляди вже ти краще за своiми дiтьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.

– I навчу!.. навчу! – гукае Грицько.

– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, – не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.

– А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаете хлопцiв заманювати та чарувати.

– Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.