Семен Жук і його родичі

– «Не поможе! сiеi жидiвскоi худоби й колком не пiдженеш! Ти на iх: нiо! а вони тобi: тюп, та тюп! – Нiо! що-б ви поздихали ёму на радiсть!» гукнув погонич из усiеi сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.

«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.

– «Звiстно хто: жид! хиба по коням не видно: такi шкапини тiлько у жидiв бувають… Нiо!» И пуга знов простяглась по коням.

«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.

– «Певно, що дома,» одповiв Джур; «час робочий, косовицi; де-ж iй тепер бути, як не дома?»

Замовкли; бесiда якось не йшла; спека не давала и говорить.

– «Ви до Батурина, паничi?» спитав погонич.

«Нi,» одповiв Жук, «не до Батурина, а в Жукiвку… Знаеш дорогу?»

– «Як не знать! учора там був… якогось лiкаря возив.»

«На що лiкаря?» сполохнувся Жук.

– «Кажуть вiспа в селi Куликах, що зараз за Жукiвкою.»

«А в Жукiвцi?»

– «Там нiчого не чути… Так ви се у Жукiвку у гостi, чи що iдете?» допитувався погонич.

– «Хто в гостi, а хто до дому,» одповiв Джур.

– «Так ви може Жученки?»

– «Один Жученко, а другий – нi!»

– «Еге! бачте, а я й не знав… нiо!» Показалась висока могила.

Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проiхали верстов двi, дорога почала твердiйша, курява стала далеко менша и перед проiзжими явився чудовний краёбраз! На версi чималоi гори бiлiла церква, на котрiй сяяв золочений хрест; на взгiрьi в садах, наче в зеленiм морi, розкошував бiлий панский будинок з зеленим зелiзним дахом; округ ёго визирали невеличкi, чепурнi, огряднi хатки селян: з десяток, чи и менше; по пiд горою, мов срiбний пояс, текла рiчечка, на другiм боцi рiчки, тож на взгiрю, розкинулось чимале село.

«Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жукiвка; там тiлько наше дворище, та священника; а ото на тiм боцi козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогдi, як сонце сходить. Просто рай! рiчка оддае червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.

»

Жук замовк. Мовчки въiхали в село; в селi тихо – наче в могилi: нiгде нi що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

Въiхали в двiр… и тут тиша! З пiд комори тiлько якась сiра собака гавкнула на дзвiнок, та й вона скоро замовкла. Пiдвернули до рундука. З будинку одчинились дверi и показався старий, заспаний чоловiк, в сiрих штанах городянского крою, босий, в жилетцi. Вiн протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвiнок.