Семен Жук і його родичі

«Буцiм ти й не розумiеш, що жид – тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашiм государствi складуеться з горiлки.»

– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»

«А ти думав як? щоб тiлько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засмiявся тим смiхом, в котрому можна почути не одну тiлько веселу иронiю, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоi кватири.

«Заходь, покуримо», сказав Жук.

– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрiя.

»

«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днiв поiдемо до мене в хутор… чуеш?»

– «Чую, чую… прощай!»

«На здорове!»

– «Щасливоi дороги.»

Товаришi розiйшлись.

Жук прийшовши до дому, довго мiряв ступнями свою кiмнату и вдовж и впоперек, покiль не ввiйшла дiвчина и не покликала ёго обiдати.

II

Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Чернiговщинi коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копицi сiна.

Почтовим шляхом по дорозi до Батурина iхав простий вiзок трояком. На передку сидiв погонич, хлопя лiт пiд 16, босе, в однiй сорочцi и в соломяному брилi: спека була велика, так варом и варило. На задi воза сидiло двое проiзжих. И одежу, и лиця iх так занесло курявою, що не можна було розпiзнати, хто з iх бiлявий, а хто чорнявий… Конi тюпали помаленьку и пiднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла.

На дворi була така тиша, така тиша, що навiть листя на вербах нi каплi не тремтiло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалiбно голосив, наче й ёго добрала лiтня спека.

То iхали Жук и Джур в рiдну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.

«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсiм не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»

– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцiм не дочувши слов Жука про пристяжну.

Жук знов озвався:

«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – iдемо наче з копами. Ну!.. приiдемо до дому – мiй могорич»

– «Дякую! я не вживаю,»

– «Чого не вживаеш?»

– «Горiлки.»

«Ну четвертака дам, тiлько швидче поганяй!

– «Ей! ви гаспiдскi конi! нiо!!» крикнув погонич на коней; сiпнув оглобельну за вiжки и махнув пугою на пристяжних. А конi й байдуже собi!

– «Ти-б iх пугою свиснув!» сказав Джур.