Апостол черні

Ева слухала уважно пояснення знайомого iй молодого огородника, незводячи очей з гарноi китицi, а врештi спитала: «І китицю маете передати?»

Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. – «Нi, – вiдповiв. – Китицю, нi».

О. Захарiй, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідiть, Зарко, через фiртку, а я пiду вiдси з дороги впрост до робiтнi майстра. Менi так само спiшно. За годину вiдходить потяг, а я маю ще дещо i в мiстi налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тiй хвилi i зник з-перед його очей – а сам подався з донькою немногими кроками до робiтнi годинникаря.

* * *

О. Захарiй застав майстра при роботi. Вiн сидiв схилений при столi, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна i вислухувала його поучування про завдану iй годинникарську роботу. О. Захарiй, що увiйшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скiнчив своi iнформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собi бажав. О. Захарiй назвав свое iм’я i представив i доньку.

Опiсля приступив вiдразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне спiвчуття за тiлесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кiньми – що, хоч не пiшов з його вини, а потягнув за собою прикрi наслiдки для сего, як довiдався вiн, – перерву в науцi в критичнiм часi, бо пiд час розпочаття клясифiкацii. «Простiть менi, добродiю, як батько i не згадуйте гiрким словом!» – закiнчив о. Захарiй i простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря i не зводив з його лагiдного обличчя ока. «Я i так не мав супокою на цiлий час вiд прикроi пригоди при уявi, що, може, ваш син понiс тяжчi ушкодження, нiж признавався, – додав, – …а я, хоч i безпосередньо, все-таки винен, бо полохливi звiрята – моя власнiсть». «Як син маеться? – питав. – І чи не мiг би я його самого побачити, пересвiдчитися власними очима про стан його здоров’я i подякувати йому ще раз?..»

Годинникар стиснув подану йому руку i, вказуючи на крiсло, щоб сей усiв, казав доньцi прикликати Юлiяна.

– «Ви перецiнюете вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацькоi вiдваги. Вiн сам скромний, – казав батько. – Так, примiром, вiн лиш немногими словами окреслив цiлу аферу, i в нiй свiй «рятунковий удiл» i мiж тим, як мати i сестри, переляканi його несподiвано скорим поворотом зi школи, блiдим видом, закривавленою рукою i хромаючим ходом (вiд ударiв кiнських копит) – порозбiгалися в однiй хвилi по лiкаря. Слава Богу йому вже лiпше.