Людина і зброя

Бiля студентського гуртожитку Гiганта побачили маленького червоноармiйця; з квачем у руцi, вiн саме наклеював на стiнi будинку свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю. Слово до людей, яких вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки…

– Всi брати моi пiдпадають, – глухо промовив Степура.

– І родичi теж.

– А мiй батько уже давно там, – сказав Духнович, батько якого був вiйськовий лiкар. – Певне, тепер i матiр закличуть, вона буде потрiбна.

Один оце я тiльки – нi в тин нi в ворота…

– Гадаеш, нас чаша ця обмине? – сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в його голосi. – Чи ми вибракуванi?

Духнович розгублено заклiпав очима:

– А вiдстрочки? – його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу i подив. – У нас же вiдстрочки до закiнчення унiверситету!

– Якi тепер вiдстрочки, – нахмурився Богдан i глянув на Таню: – Де ж нам пообiдати?

– На фабрику-кухню, – запропонував Степура. Обiдати вони пiшли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши iм на прощання, понуро почвалав до трамвайноi зупинки, бiльше звичайного зсутулений, перекосоплечений пiд вагою портфеля.

Глава 3

В темряву занурилось мiсто.

Здаеться, нiколи не було так темно, як в оцi першi затемненi ночi. Ослiпло темне громаддя будинкiв, таемничiстю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи своею незвичною зорянiстю городян, з яких мало хто спить у цю нiч.

На дахах будинкiв – пости. Пости й на землi.

На кожну смужку свiтла в вiкнi – свисток мiлiцейський.

З глибини вулиць трамваi повзуть iз синiми фарами в лобi. І люди пiдсиненi пробiгають. Моторошним стае обличчя людини, що потрапляе в смугу цього мертвотно-синього, при землi повзучого свiтла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.

Не листоношi – розсильнi вiйськкоматiв з жмутками повiсток в руках шугають цiеi пiзньоi години вiд будинку до будинку, вiд пiд'iзду до пiд'iзду.

В найглухiших завулках лунають чiткi iхнi кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питае двiрника:

– Який номер?

А через вулицю iнший розсильний допитуеться так само вимогливо, нетерпляче:

– Номер, номер який?

В усiх районах мiста в тисячi квартир стукае вiйна, вручае повiстки.

Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi не завертають. Студенти поки що можуть спати спокiйно – у них броня до закiнчення унiверситету.