Людина і зброя

І ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань, зупини ii суворим окликом:

– Хто йде?

Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цiею цвинтарною огорожею цiлими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно розцвiтала його невибаглива любов.

І вiйна, здаеться, нiчого не змiнила. Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий, попросив закурити.

– Тут не курять, – сказав Лагутiн. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобi.

– Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура на менi – будь здоров.

– Та знаемо… Все бурлакуеш? На побаченнi був?

– А де ще бiдному студентовi бути? Блукав.

Промишляв. Пив радощi свiту, як сказав би поет. А я кажу по-своему: дурень той, хто не вмiе пити життя нахильцi. З повного ковша!

– Ти вважаеш, що для цього саме час?

– А що?

– На цей свiт зазiхають зараз…

– Чорта пухлого!

– Що – чорта пухлого?

– Руки iм поодбиваемо, не тужи!

І вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.

Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський.

Мабуть, Таню проводив до ii дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати, звiдки вiн iде, – що тут питати, коли й так ясно, – i за це Богдан в душi був вдячний йому.

Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:

– Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?

– Треба Спартака спитати.

– Нащо?

– Без цього не можна. Там списки.

– Ну, то ходiм до нього.

В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв – серед них i Дробаха, – розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй i такiй, видно, приемнiй для нього ролi.