Блакитна дитина

– А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо вiн на мене уже й вухом не веде!

Це вже до мене.

Я швиденько гашу цiкавий вогник у очах (менi страх хочеться довiдатись, як швидко бiгла Параска Михайлiвна!) i, набравши якомога строгiшого вигляду, кажу:

– Це – недобре! Це дуже, сину, недобре!

– Твiй тато нiколи такого не робив! – вставляв дружина для змiцнення мого авторитету.

Син швидко зиркае на мене, i я читаю в його очах чи то здивування, чи то спiвчуття.

– Так, не робив, – видушую я iз себе.

А бабуся, яка самовiддано любить онука, додае, зiбравши обличчя в молитовнi зморщечки:

– Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.

– І приносив додому вiдмiннi оцiнки! – додав дружина.

– Усi вчителi не могли ним нахвалитися…

– Бо вiн не був хулiганом!..

– Вiн спокiйно сидiв на уроках…

– І не завдавав учителям жодних прикрощiв…

Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхае над моею головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяе рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима.

– Ну, йди, – зжалюеться врештi над сином дружина. – Йди i постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли вiн був отаким, як ти!

У бабусi, моеi старенькоi мами, при оцiй фразi починають пiдозрiло посiпуватись губи, а я опускаю очi: менi здаеться, що зараз у мене точнiсiнько такi вуха, як у сина, – лiхтарi лiхтарями.

Син, важко зiтхнувши, iде роздягатися.

Вiн уникае мене поглядом, i я його добре розумiю. Адже коли б оця блакитна дитина залетiла багато-багато рокiв тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звiдти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбiльше отого блакитного пiр'я, звичайно ж, лишилося б у моiх жменях!

Весь той день, до пiзньоi ночi, не давала менi спокою ота блакитна дитина. І я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюся ii, поки не розповiм усiеi правди.

Усiеi до кiнця.

Отже, про блакитну дитину.

ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ

У дядька Матвiя був найвищий плiт, найзлiший собака, найважчий кийок i найсмачнiшi в саду яблука. Іще дядько Матвiй мав найбiльшi, з лопату, долонi iз зашкарублою, як тертушка, шкiрою, i грубезний голос, а надто коли вiн погрожував:

– Походiть менi, походiть! Упiймаю – голови всiм геть поскручую!

І ми нiскiльки не сумнiвалися в тому, що й справдi поскручуе.