Блакитна дитина

При одному тiльки поглядi на його страшнi руки у нас починало потрiскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвiя десятою дорогою.

Я, може, i не наважився б полiзти в сад до дядька Матвiя, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прiзвищем – Чровжова. Об прiзвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собi язика.

Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географii, та ще на бiду трохи й заiка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось вiн добрався до Олi Чровжовоi.

– Ч-ч-ч-ч…

Все бiльш червонiючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всiм класом:

– Чров-жо-ва!

Вiн, бiдолаха, так i не навчився вимовляти оте рiдкiсне прiзвище.

І ми не раз користувалися цим.

Бувало, захворiе Оля, географ, побачивши порожне мiсце за партою, цiкавився:

– Ч-чому не п-прийшла Оля?

– Яка Оля? – запитували ми.

Ми добре розумiли, кого вiн мав на увазi, але вдавали, що нiяк не можемо здогадатися. Географ червонiв з великоi досади i починав «чикати», намагаючись вимовити прiзвище Олi.

Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, вiн досить швидко встиг зацiкавити нас своiм предметом, розповiдаючи про далекi заморськi краi, про нашу неосяжну краiну так, наче сам оце щойно повернувся звiдтiль i все те бачив на власнi очi. Ми захоплено слухали про таемничих африканських пiгмеiв, про казкову Індонезiю, всiяну тисячолiтнiми храмами, про тропiчнi лiси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрiвку Арсеньева по Уссурiйському краю, i нудний пiдручник з географii оживав прямо у нас на очах, починав дихати цiкавим неповторним життям.

Отже, ми поважали Вiктора Михайловича, але це не заважало нам при кожнiй нагодi примусити його «почикати» над прiзвищем Олi.

Над прiзвищем, яке протягом одного шкiльного року здавалося менi наймелодiйнiшим. Та хiба тiльки менi?

Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свiй обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати ii за коси. І може, вiд того, що iх найчастiше смикали, у Олi були найдовшi серед усiх дiвчат коси.

Чорнi, товстi, вони звисали до пояса i надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.

Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вiрних васалiв, примхливо сказала, кивнувши гарненьким пiдборiддям на сад дядька Матвiя:

– Як би я хотiла скуштувати отого яблука!

І зиркнула лукаво на мене.