Блакитна дитина

Оля ж Чровжова, Оля, заради якоi й затiялась уся ця акцiя, спокiйнiсiнько йшла, вiддаляючись, по той бiк вулицi!

– Злазь, кажу! – кричить до мене дядько Матвiй i, розпалившись не менш од Полкана, починае щосили трусити яблуню.

Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче прирiс до гiлляки. Тодi дядько Матвiй приносить довжелезну тичку i намагаеться мене нею збити.

Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гiлка не витримала, i я шаснув донизу.

Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан.

Вiн, видно, хотiв ухопити мене на льоту i поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвiя.

Чому вiн не скрутив менi в'язи в ту першу хвилину, я й досi не знаю. Вiн тiльки ухопив мене, мов обценьками, за руку i поволiк у найдальший куток саду.

Там росла густа кропива. Скiльки я живу, а бiльше не бачив такоi розкiшноi кропиви. Такоi зеленоi, такоi молодоi i такоi жалкоi. Дядько Матвiй нахилився i почав голою рукою рвати оту кропиву.

Нарвавши добрячий пучок, скомандував:

– Скидай штани!

– Не скину!

Тодi дядько Матвiй, не питаючи моеi згоди, сам заходився знiмати штани…

Кажуть, що кропивою лiкують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворiю на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвiй не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте мiсце, заради якого, власне, i носять штани.

– А тепер бiжи!

І я, пiдхопивши штани, ушкварив од дядька Матвiя. Кулею вилетiв iз саду, вихором промчав через село, i коли б не ставок, то не знаю, де б i зупинився.

А так ускочив у став та й киснув до самiсiнького вечора. Забрався в очерет, щоб нiхто не бачив, i стояв, аж поки сiло сонце i повернулась iз пашi худоба.

Отам, в очеретi, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнiшою клятвою помститися дядьковi Матвiевi.

Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла мое незагартоване серце, якi мстивi картини породжувала в моiй розпаленiй уявi!

Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не бiльш практичний Ванько, який разом зi мною переживав мою ганьбу.

Ванько жив недалеко од дядька Матвiя i вже давно запримiтив, як дядько Матвiй щосуботи, коли добре стемнiе, бере клуночок яблук, чимчикуе городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибае через перелаз до неi у двiр.

– Через перелаз?

– Та як собака!

Ледь дiждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька.