Блакитна дитина

Вiн вибiг з лопатою, i ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовицi.

– Тут, – шепоче Ванько, показуючи на мiсце, де по той бiк перелазу починаеться стежка. – Ось тут i копай…

Поплювавши на долонi, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалi груддя, щоб не лишилося слiду, i ще жодна робота не приносила менi стiльки втiхи, як оця.

Коли я заглибився по колiна, Ванько, що стояв на сторожi, скомандував:

– Досить! А то й ребра потрощить!

І хоч я був не вiд того, щоб дядько Матвiй лишився й без ребер, однак послухав Ванька.

– Може, чимось прикрити?

– Навiщо? Темно буде, вони й так не побачать.

Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я вилiз iз ями i разом iз товаришем подався додому.

Довго не мiг заснути в ту нiч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвiй, ускочивши в яму.

А на ранок од веселоi новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тiльки дядько Матвiй, а й голова ССТ (сiльського споживчого товариства) – пiсний на вид чолов'яга, що його люто ненавидiли всi парубки та дiвчата нашого села.

Вiн так i пас, хто з ким стоiть, хто кого проводжае з клубу, а потiм доносив батькам.

Тож зрозумiло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дiзналося про нiчну пригоду.

– Отак рядком i полягали, голубчики! Не встиг один вiдповзти в гарбузиння, як уже другий до ями – хрясь!..

– Хто ж ii викопав?

– А бог його знае! Хiба ж воно признаеться. Невiдомо хто, тiльки якась добра душа…

Отак я помстився дядьковi Матвiевi та ще й заробив похвалу од людей.

От жаль тiльки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА

Я довго сердився на зрадницю Олю. Не мiг iй простити байдужого вигляду, з яким вона пiшла геть, коли дядько Матвiй лiкував мене кропивою. А вона, помiтивши, що може втратити одного iз своiх вiрних васалiв, почала проявляти до моеi кирпатоi особи посилений iнтерес.

І як вона це майстерно робила! З якою чисто жiночою спритнiстю, ще зовсiм пiдсвiдомо, закидала ласкавенький гачечок своеi прихильностi то з одного, то з iншого боку!

Перше, що вона зробила, це подружила iз Сонькою.

Із Сонькою, яку терпiти досi не могла, з якою не раз билася iще з першого класу, бо вжитися з Сонькою мiг хiба що ангел небесний.

Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили пiд час перерви, обiйнявши одна одну за стан, про щось шепотiли, а коли я пробiгав мимо, починали смiятися.