Перехресні стежки

Та хiба ж мене щось тягне до неi? Хiба менi йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неi i в кождiй хвилi мушу думати: се мiй ворог, мiй найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тiлько думае, одного тiлько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на мiсцi! Людина, для котроi моя смерть була би найбiльшою радiстю, найбiльшим щастям! Жити з сею людиною пiд одним дахом, сидiти при однiм столi – се ж пекло, найтяжче, яке тiлько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловiка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нiж до такоi сiмейноi пристанi!

Євгенiй, сидячи при столi, у нiмiм зачудуваннi дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського.

Сей вибух дикоi ненавистi до жiнок – вiн чув се добре – був радше випливом власноi жорстокостi сього чоловiка, нiж яких-небудь сумних досвiдiв його з жiнками. У Євгенiя мороз пробiгав поза плечима при самiй думцi про долю нещасноi жiнки, що дiсталася в руки такого чоловiка. А Стальський, наливши собi третю лапмку вишняку i смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:

– Вона жалуеться, що тираню ii, що знiвечив ii життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собi свiт i був змушений довiку закуватися в отсю канцелярiйну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало менi анi хвилини вдоволення, анi дня радостi, нiчого, що робить цiнним наше життя, – коли погадаю те все i гляну на ii пiсну мiну, на ii скривленi вуста, на ii холоднi гадючi очi, то, здаеться, рвав би ii на кавалки, микав би за коси, волочив би по землi, топтав би ногами! Нiякоi муки не ощадив би iй, нiякоi ганьби, нiякого пониження, нiякого упiдлення! Я не знаю, як я ще досi не одурiв, наповняючись день у день вiд десятьох лiт такою ненавистю i таким огiрченням!

– А е у вас дiти? – запитав Євгенiй, ледве переводячи дух.

– Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дiти для неi було би найбiльшим добродiйством, найбiльшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли iй так дуже хочеться дiтей, я iй не бороню…

– Даруйте, – перебив його Євгенiй, – одного я не розумiю в вашiм оповiданнi. Говорите, що не зазнали з нею анi хвилини вдоволення, що вiд самого, так сказати, шлюбу побачили в нiй ворога.