Сагайдачний

Такоi долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що мае його наш князь пiд своiм замком… І вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукае розради, потiхи. Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як ii князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна або княжну Катерину дiпнув свого.

Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване.

Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер iх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi.

Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав iм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що iхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переiхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпiв, щоб востанне не сказати, може, вже десятий раз:

– Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв.

– А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своiх рiдних, – говорила Плескачиха iм услiд.

V

Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за iх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоiвся.

– Занадто вони вирiзняються вiд своiх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив iх i не намовив до козакування, – говорив часто Плескач до своеi жiнки. – Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться.

Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

І справдi, одноi недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:

– Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля iх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або… на колi згинуть…

О.