Сагайдачний

– А коли б ви такого зловили?

– Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевськоi корпорацii викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.

– А як тут у вас татари поводяться?

– То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього iм iхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто iм не робить кривди, iхньоi вiри нiхто не чiпае, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своему.

– Щасливi ви, що такого доброго князя маете…

– Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знае…

Плескач задумався i став хитати головою.

– А хiба ж що? Нема в нього дiтей?

– Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдноi церкви. Вiн уже лях, не наш…

– А князь на те позволяв?

– Що мае робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали езуiти та й перевертня з нього зробили.

– Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде.

– Нi, ви того не знаете, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаемо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив, – не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий.

Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить iх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неi i ii матерi процесiв, боротьби з ii мужами та з тестем, вiтчимом.

– Вона вже не жие?

– Господь змилувався та й забрав ii до себе. Вона була божевiльна, таке iй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своеi вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши ii плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховаеться по кутах та плаче налякана.