Соня

– Поки ти не знаеш, що робити, – казала Настя, – може, й справдi поiдь до батька. Навiть якщо вiн нiколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато рiзних причин. І якщо вiн ще нiколи тебе не любив – вiн цiлком може зробити це зараз.

– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зiзналася Соня.

– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловiк. – Дитина – ну, якщо ти вирiшиш, – це логiстично складно i дуже дорого. Це не найтиповiша ситуацiя, звiсно, але кров е кров, i я би повважав, що ти маеш право на допомогу.

Навiть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькi. Так йому i скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподiватися на краще.

І Соня стала сподiватися на краще.

Дорога до мiста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкi селища й села та нескiнченнi поля мiж ними. Соня виiхала надвечiр – удень машина нестерпно нагрiвалася i перетворювалася iз засобу пересування на камеру смертi. Вiдкривати вiкна Соня не любила.

Тепер же, в сутiнках, пiдстрибуючи на ямах, котрi нiколи не дбала об’iжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженiсть на дорозi нiби забирала на себе активнiсть тiеi частини Сонi, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвiдомити дитину, а в iдеалi – ще й полюбити; сутiнки нiби обточували гострi краi розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де iй було добре i вона мала собi свое певне радiсне мiсце, – але в тому часi тепер було замкнено. Сади i будинки пропливали повз неi, iнодi коло ворiт уздовж дороги на винесених iз хат стiльцях сидiли старi та дiти, набувалися теплим повiтрям, говорили про щось, передавали речi iз рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкiл хлопчики бiгали з м’ячем, уже соннi пси кидалися за автом з глибини дворiв, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були лiхтарi, дрiбнi й бiльшi комахи мерехтiли навколо них, важкi нiчнi жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потрiскуючи, – Сонi завжди було дуже iх шкода. Усе це тихе, спокiйне життя, його повiльнiсть та певнiсть нiби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такi самi шкiльнi футбольнi поля та вечiрнi садиби, покропленi молодим листям, iз заднього сидiння, повертаючись з дiдом iз зоопарку, котрий чомусь нiколи не доiздив до них – зупинявся в сусiдньому обласному центрi, в передмiстi.