Знеболювальне і снодійне

Знеболювальне i снодiйне

Катерина Бабкiна

Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор поетичних книжок «Вогнi святого Ельма» й «Гiрчиця», збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» та значноi кiлькостi публiкацiй украiнською i в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами. У видавництвi «Фолiо» 2013 року вийшов друком роман К. Бабкiноi «Соня».

«Знеболювальне i снодiйне» – нова й очiкувана поетична збiрка найяскравiшоi украiнськоi поетки, значна кiлькiсть текстiв з котроi ще до виходу книги стали цитованими й улюбленими.

Катерина Богданiвна Бабкiна

Знеболювальне i снодiйне

І

Знеболювальне

* * *

Валентина, двiрничка, руда i ходяча бiда.

Вся побита артритом, худа i страшна з обличчя,

люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,

i ще, кажуть, алкоголiчка,

i безцiльно клясти i врочити мае звичку.

Смiттепроводу ключниця, хоронителька гаражiв,

у пiд’iздi плекае грибки i запахи неприемнi.

Невiдомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,

але коли уночi особливо темно —

Валентина вие i плаче на тисячу голосiв.

Дiти зводять ii на кпини – ряба, кирпата,

непомита, вiдлюдькувата – а вона ж акуратно

береже в пiдвалi скарби своi – мiтли, палi, лопати, —

котрi мешканцям за потреби видае безоплатно,

якщо зранку постукати в ii восьму, однокiмнатну.

І лише коли в сутiнках свiтлий дощ випада,

i нiкого в дворi немае, крiм авт, i дерев, i крукiв,

i паруе вогка земля, i дзвенить небесна вода —

Валентина виходить i довго стоiть одна.

А тодi злiтае, розвiвши покрюченi руки.

І шугае над мiстом, над чужими дворами,

де вона не була, де нiколи не прибирала.

І в цi митi нею бути хотiв би кожен,

i ми всi намагалися. Але нiхто не може.

* * *

Колись я точно знав бiльше, анiж тепер.

Колись я просто мiг не могти взагалi нiчого.

Колись я був корабель, лiтак, пiонер,

я виглядав на убогого чи слiпого,

оголювався на пляжi, обговорював Бога.

Я щось на себе прийняв, про що не просив.

Я винен собi за щось, чого не позичив.

Менi бракуе тепер постiйно часу i сил,

я свiтло колись таке у собi носив,

котрого, здаеться, не дозволяе звичай.

І от що я думаю – все, що зникае з нас,

коли ми стаемо прийнятнi i зрозумiлi,

десь мае лишатися. Як золотий запас.

Як еталонний метр.