Соня

Дiд посмiхався, був якийсь весь розгладжений, нiби гумовий. Напевне, вiн i правда спав. До того, як учадiв. Ховали дiда перед Великоднем. Священик, якого партiйний Сонин дiд не хотiв би, пiдвивав монотонно про те, як душа перебувае – десь там перебувае, кидаеться до всiх, кричить i голосить, але нiхто ще ii не чуе, нi живi, нi мертвi, нi Бог, нi ангели, анi навiть iншi душi, якi точно там мають бути в цьому перевалочному пунктi. Сонi нiколи в життi не було так зле, як коли вона уявляла собi дiда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендiти, сiпаеться мiж усiма i лащиться до кожного, а нiхто його не бачить i не чуе, так нiби нема нiякого дiда.

Сам вiн лежав у трунi в мундирi полковника, медалi з вiйни Соня з мамою чiпляли на дiда в останнiй момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дiдовi друзi, ветерани, перешiптувалися осудливо. Дiд був маленький, менший за Соню з мамою, коли i як вiн став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дiдом. Мертвого дiда було страшно шкода, хотiлося його пiдняти, обiйняти, пожалiти. Коли на кладовищi дали салют, для якого з вiйськовоi частини привезли накурених солдатикiв на вантажiвцi, що вiд неi могло би вчадiти цiле мiсто, i дiда стали накривати кришкою, Сонi здалося, що вiн вмощуеться з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зi священиком i неправильно причепленими медалями, але це деталi, а за ними дiд нiколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно i ми до кiнця нiколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, i головне – чи виннi ми в чомусь, i якщо так – то в чому саме? Врештi вона тодi вирiшила нiколи не думати, як це все насправдi вiдбулося й чому, щось пiдказувало iй, що саме так i буде правильно. Мама, правда, довго пiсля того не могла спати, так нiби вона забула когось важливого в гаражi. Вона хотiла була пити дiдове снодiйне, але бiла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча дiду належалося з’iсти заледве половину пiгулок за графiком, – бо вiн до всього малював графiки й вiшав iх коло вiдривного календаря на кухнi. Соня викинула графiк, i всi iншi графiки, i календар також. Анi Соня, анi мама нiколи в життi бiльше не пили шипшинового вiдвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а iсторiя про забутого в гаражi дiда якось вибляклася, витрiпалася в людських переповiдках, як старий хiдник, засвiтилася дiрками i зникла й бiльше так не болiла.