Герострати

Щоправда, в будинку, як я потiм установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскiльки мiй вiдвiдувач вiдзначався подивугiдною здiбнiстю зникати дослiвно з-пiд рук.

Хоч би там що, чи то вiд смiху на мою адресу, чи вiд того, що я вмовив у себе появу вiдвiдувача, чи тому, що вiн Дiйсно з’явився, або найправдоподiбнiше вiд усього цього разом з мене злетiла несмiливiсть, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовiрно, навiть моя постать змiнилася, бо передi мною розступилися, i потiм, скiльки я пригадував, я незмiнно бачив себе, як я йшов по чиiхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, i нiхто не кричав i не висмикував нiг, хоч це менi здаеться неможливим кожного разу, як я вiдновлюю цей деталь у пам’ятi.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодикiв, i, не зупиняючися, на одному вiддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенiсний корд, майданчиками на другий чи на третiй поверх, аж доки з легень вийшло все повiтря, i щойно тодi постукав у найближчi до мене дверi.

За дверима загуркотiло, потiм почулося кудахкання i зразу ж за ним сухий трiск, як при спаленнi кiнострiчки, пiсля чого запала глибока павза. Потiм дверi вiдчинилися, нiби iх рвонуло протягом, i лiтнiй чоловiк у небесному, майже кам’яному халатi, у фетровiй фесцi чи тюбетейцi (пiзнiше я розгледiв, що то верх капелюха з обрiзаними крисами), притримуючи однiею рукою щось багатокриле, що трiпалося у нього пiд ногами, роблячи йому один бiк i ногу з суцiльних крил, i що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку i, перш нiж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кiмнати.

Я не доберу, як вiн це зробив. Це вiдбулося так швидко, що якби менi сказали, нiби вiн тiльки доторкнувся мене, а я вже сам, як на колiщатках, переiхав з коридору до його кiмнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав вiн, з видимою полегшею зачинивши дiверi.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далi говоритиму i, побачивши, що нi, сказав:

– Дверi для мене вiчна проблема. Я нiколи не годен довго тримати iх вiдчиненими. Моi калiки, – вiн показав углиб рукою, i подiбного руху я вже нiколи пiзнiше не подибував.