Герострати

Тiльки ж як йому сказати, що мiй час обмежений, що мене дома чекае дружина i що я властиво мушу бiгти? Нiчого, крiм адреси, i бiгти, обтрусивши з себе цi в'язкi очi, цi надмiру велетенськi i непорушнi очi, як вирiзанi ножицями з гелленiстичного саркофага, непорушнi, i разом з тим внутрiшньо рухомi, що пускають менi в чоловiчки корiння, перетворюючи мене на сiамського близнюка, який зростаеться з ним очима, i я втрачаю здатнiсть рухнутися, бо його погляд, навiть коли вiн не зупиняеться на менi, витравлюе з мене згадку про антикварiат, нiби вiн належить комусь iншому, i я мовчки продовжую пити чай, замiсть схопитися на ноги i мчати геть.

Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мiй вiдвiдувач, я дуже змiнився, це щораз було яснiше; хоч усвiдомлення цього не належало до приемних, однак – куди подiлися деякi моi здiбностi, наприклад, легко починати розмову на першу-лiпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здiбнiсть опанувати ситуацiю я вважав даною менi вiд народження, i погодитися на те, що вона зникла тiльки тому, що до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i що я дався намовити себе писати його бiографiю, перевищувало моi сили, навiть, якщо я й бачив, як все, що досi в менi iснувало, стiйке й окреслене, зробилося раптом плинним i незрозумiлим, i навiть тi поняття, якi я досi приймав за непорушнi, набрали властивости коляпсуючих вен.

– Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаем, перев’язуватиму собаку? – спитав Дом, i я побачив: вiн уже тримае повнi руки бинтiв, миску i щось подiбне на медяник.

Його склянка стояла майже повна, вiн ii ледве пригубив, тим часом як я, хоч мене зовсiм не приваблювало наливатися чаем, допивав третю або четверту, все глибше впадаючи в меланхолiю. Якби не незручнiсть образити гостинного господаря, я пiшов би, не дочекавшись адреси, настiльки мене дiймав страх чи вiрнiше – передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, моi нерви раптом не витримають i я почну розповiдати йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем, попри сором, пов’язаний з самим фактом його iснування, а те, що я розповiм, лише ускладнить розшуки, бо менi насамперед заважатиме свiдок, i навiть якщо в мене все змiниться на краще i я забуду цю iсторiю, свiдок уже самою своею наявнiстю нагадуватиме менi протягом усього життя про iсторiю з вiдвiдувачем, хiбащо я позбудуся його гвалтовно. Гвалтовно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного намiру утаемничувати Дома в своi справи.