Герострати

– Мiй вiдвiдувач вимагае, аби я писав його бiографiю, а я поважна людина, антиквар.

– Так, дiйсно, ви поважна людина – i такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навiть ладнi усунути свiдка з дороги!

– О нi, це перебiльшення, у мене на це нiколи не вистачило б вiдваги, я смирний. Це все провина мого вiдвiдувача.

– Ваш вiдвiдувач.

– Так, мiй вiдвiдувач. Тiльки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таемницi, бо уявiть собi наслiдки!

– Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таемницi.

Навiть як свiдок, якого ви ладнi усунути. Хоч на вашому мiсцi я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зобов’язуе.

– Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язуе. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не погодитися.

– Гаразд. Чому ж тодi вашого вiдвiдувача ви боiтеся розглядати як свiдка? Чому ви його виключили з категорii свiдкiв?

– Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навiть мухи не годен!

– Нiхто з нас на таке не здатний, i сумлiння нiколи не треба зайво перевантажувати.

Тут не йдеться про засад- ничi речi. Лише – а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу – в бiк чи в яку iншу частину тiла, залежно вiд уподобання, скажiмо, горло, щоб найпростiше, i вiн перестае iснувати? Рана не бiльша, нiж у мого собаки на лапах, i ви вже без свiдкiв. Зважте. Чому ви уникаете надати своему вiдвiдувачевi ролi свiдка?

– Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обставин!

– Ви певнi?

Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсiм не те.

– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаетеся чаем, перев’язуватиму собацi лапи? – говорив вiн.

Я пiдняв на нього очi i зрозумiв, що вiн чекае вiд мене вiдповiдi.

– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспiшив я з’явитися, i мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в життi стихiйно, безглуздо заздрю, що йому нiхто це нав’язав клопотiв з писанням чиеiсь бiографii, заздрю його спокоевi, манерi пересуватися, навiть способовi говорити, якi так трiюмфально свiдчили про його внутрiшню зрiвноваженiсть, яка за мого теперiшнього стану здавалася менi мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебi, i не в кунах, як я цiпенiю вiд нетерпiння дiстати адресу, яку вiн менi пообiцяв i про яку я не наважуюся нагадати, а вiн сам нiяк не втямить, що менi давно треба бiiти, а не сидiти в нього й пити чай.

У цю хвилину я його ненавидiв.