Герострати

Вiн, не кваплячися, перев’язав собацi лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повiльно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем i, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.

Ненависть, жаль, образа, первiсно, ймовiрно, спрямованi проти себе самого, – бо iнакше я собi цього не поясню, – натрапивши тепер па об’ект поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, першi розшуки даних бiографii мого вiдвiдувача набрали б зовсiм iншого напрямку, нiж це сталося пiзнiше.

Пiзнiше я навiть не розумiв, чого я так розпашiвся, звiдки такi роз’юшенi почуття проти людини, яка менi нiчого злого не заподiяла, коли я навiть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собi ненавидiти ворогiв чи, скажiмо, людей, якi часто уприкрялися, або якi з якихось iнших причин робилися менi неприемнi, але тодi я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, i щойно коли полетiло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я вiдчув: блюдце зламало в менi лють, i я заспокоююся так само несподiвано, як i почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навiть його феска, замiсть дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейнi воду, i я починаю дивуватися, чому я досi не помiтив, як вiн випромiнюе спокiй на все, чого торкаеться.

Адже це видно було i з того, як вiн проходив повз предмети, i як вiн звертався до тварин, i якби йому розповiсти правду про мого вiдвiдувача, вiн напевно зрозумiв би це так, як менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, ЯК перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.

Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я iне годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв.