Герострати

Щоправда, не виключене, що це вже дiяв чай, який встиг мене розварити i навiть дещо закруглити мое нервове напруження в апатiю, хоч це я ладен списати радше на кошт голосу господаря.

Голос Дома заколисував. І то заколисував не в сон, а в бездумне апатичне безсоння, яке не дае заснути i одночасно заважае наблизитися до звичайного бадьорого стану. Такий тембр голосу, незалежно вiд значення слiв, переконував, накидав петлi, втихомирював, це я простежив навiть на тваринах, що сидiли по кутках, нiби залитi лявою.

Напевне iм не раз доводилося чути промови свого господаря, бо мене пойняло неприемне враження, нiби вони слухають, i то слухають так, що iм зрозумiлi якщо не всi слова, то принаймнi бiльшiсть речень. Я навiть зважив подумки, що напевно не дуже здивувався б, якби вони раптом, заговорили, однак це припущення винесло iз забуття iсторiю з вiдвiдувачем i що мене дома чекае дружина, i я почув, як Дом все ще тлумачить свое, що нiби розбиваеться на скалки в моему вусi.

– Хiба ви не розумiете, – наполягав Дом (початку фрази, а, може, й цiлого вступу, я не схопив.

Тут я мушу зазначити, що я також не цiлком певний, чи я дотримуюся послiдовности, хоч я нiбито точно реставрую почуте в пам’ятi, бо часто менi здасться, нiби те, що вiдбулося в ту пору, насправдi вiдбулося далеко пiзнiше, i тiльки пам’ять наклала одну подiю на другу, унеможлививши вiддiлити одну вiд одноi без великоi шкоди, i то саме через мою ретельнiсть, через те, що я так боюся допуститися неточностей, якi загрожують хибно насвiтлити мою iсторiю), – хiба ви не розумiете, що тiльки заради вiчности, заради ii единоi людство споруджувало пiрамiди, храми, собори, створювало мистецькi шедеври, досягало моральних вершин, робило винаходи? З того часу, як людина усвiдомила себе людиною, тобто обмеженою смертним, ii спалюе туга за вiчнiстю, i цим вона рiзниться вiд iнших сотворiнь, в яких пiдсвiдоме прагнення вiчности, як i в усьому iснуючому, обмежуеться лише iнстинктами продовження роду. Вже в самому поняттi людина заложена туга за вiчнiстю, i то за особистою вiчнiстю. Правда, часто люди запевняють самих себе доти, доки й дiйсно помало б запасi Бога, чи богiв, i не втямило остаточно, що сталося, – причина, чому Герострат не знаходив прямих послiдовникiв аж до нашого часу. Натомiсть надолужуеться це тепер. Тепер це дiеться на кожному кроцi. І що бiльше людство прогресуватиме, то бiльше в ньому розвиватиметься геростратизм, набираючи для рiзноманiтности час вiд часу iнших барв.