Сині етюди

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити едину КП. Це фантазiя, це романтика.

Украiнський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаемiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

І була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.

Фантазii розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

XI

Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть.

І хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцii вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: рагvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Украiнi невiдомих i близьких.

А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр'я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу Украiни.

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу украiнського народу за свое визволення.

Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують.

Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, рагvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополii беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiете – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я iх б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

– Покладiть на моi колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.

Вона усмiхалась:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

І вiн усмiхався хоро:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своiм журналом радянський автомат.

І було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирае, ще напирае.