Сині етюди

Кричали:

– Геть сем'ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючоi женщини казали:

– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.

– …Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить вiд того, як ви знаете iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».

Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п'яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаете, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо[39 - Це до мене, Микола Хвильовий.]. Ви, здаеться, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiете: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень.

Але вона сьогоднi не поiхала, i ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцii. Частина з них поiде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поiде в полки, в подиви.

Це бурса революцii.

…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.

…Побiгла мжичка.

Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.

Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.

– Товаришу, не мiшайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.

– Товаришу, не мiшайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаете, що то товариш Жучок пiдшморгувала.

Вона пiдiйшла до мене.

– Ходiмте!

Я здивовано подивився на неi.

…Вийшли на ганок.

Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

І засмiялась:

– Менi трiшки соромно… знаете… бувае.

І розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i iй бувае сумно й бувае не бувае:

– Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що iй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неi вже було байстря i це невеличке байстря – повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко.