Сині етюди

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

– Мое яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?

– Ти краще постiль постели, – сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вiкно.

– Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неi. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.

Без революцii, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно[43 - Або: дух творчости, дух руйнування.]. Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм.

Потiм: кидаеться до дверей. Наталка зупиняе.

– …Що?

– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляе пiд його обличчя дзеркало.

– Гарний?

Вiн знае, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

– Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити ii не вiдважився. Поспiшае через сонний посьолок. Повз Торця паруе, а далi паруе в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiе далина. Наталка дивиться синьо, так бувае не часто, так дивляться не всi.

І все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст[44 - Це не Америка, але iстина, здорова логiка.]. Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життева рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках[45 - Зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно.].

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь[46 - Заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грае.]. Сьогоднi улаштували таку – на диво.

Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали[47 - Як треба.] промовцi: один доповiдач, а решта – так, своi, заводськi.

Одному кричали:

– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашоi фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив «урою».

Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:

– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi.