Сині етюди

Моя люба соцiалiстична Украiно! Степи, шулiка, i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiвае бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далi-далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?..

Ішло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрii блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

– Я скоро поiду до мiста.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Киiв поiду я…

Думала про життя, думала про Киiв, думала, що в Киевi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

І ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. І знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаiвцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Із повiту приiхав карний загiн. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку iздив рiдко, бо боязко було. Коли приiздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

І от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.

Гандзя:

– Чула… виiздить твiй?

Захмарилось обличчя:

– Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й ii з собою?

Каже Гандзя:

– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт iх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiем вечiр тече.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiеi солодкоi ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неi такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.