Сині етюди

З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своiй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихае, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… І Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:

Маруся отруiлась,

В больничной дом везуть.

І груди ii високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори.

І ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. І мрiялось, i ще мрiялось…

Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. І Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали.

Ах! Павло… Павло… поспiшае – мiцний, бадьорий i злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

– І-го-го! І-го-го!

І чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

Чий я козак, звуся Воля,

Украiнець з Гуляй-Поля.

Гей шумуй, мое вино,

Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував iй волосся, а вона мовчала. Мишко брав ii руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

– Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав ii руки. Було тремтiння. І так цiлу нiч: вiн ii руки цiлував, а вона пручалась. Інодi вiн ii брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так.

Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки е село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.