Олюнька

Стояв тут стiл лакований, призначений для шабасу або для знатнiших гостей, кiлька помальованих крiсел, лiжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже пiд саму стелю, i шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафi стояв капелюх Янкеля у бляшанiй коробцi, кiлька мосяжних лiхтарiв i скринька з ритуальними приладдями, тобто зi смертною сорочкою i заповiдями. Друга шафа була замкнена. Пiд стiною, навпроти лiжка, стояв банкбетель – лавка, котру можна розсунути i спати на нiй, як у лiжку. В самiм кутику, навпроти однiсiнького вiкна, стояло кiлька бочок з горiлкою й гараком.

Янкель був знаним орендарем; вiн був душею закуттянськоi шляхти, знав з кожним до ладу дiйти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребуе. За те любила його шляхта i звала шляхетським жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив оренди i пан викинув його з корчми, заворушилася вся шляхта, як бджоли у вулику. Новому орендаревi дошкулила своiми шляхетськими збитками так досадно, що вiн сам утiк з корчми.

Дiдич не мiг цьому зарадити – раз, тому що боявся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двiр був далеко вiд корчми, на другому кiнцi села, тож не мiг кожного разу боронити нового корчмаря.

Не знати, чому шляхта так любила Янкеля i не могла обiйтися без нього, – досить, що лиш Янкель, один Янкель, мiг бути на Ячменiвцi. Янко не рiзнився нiчим вiд iнших орендарiв, а шляхту привертав собi тим, що нiколи не зрадив, що дiялося в корчмi, та й умiв вiддати честь шляхетським клейнодам, незважаючи на те, чи властитель iх був у капотi i пасових чоботях, чи босий i в полотнянцi.

Янкель був нецiкавий, маломовний, а коли вiн сидiв за шинквасом i курив свою глиняну шемницьку люльку на цибуху з кишкою, то щоб у корчмi укладалася навiть змова на його довгу бороду, з котроi мала би зробитися щiтка до чесання поросят, не вiдiзвався б нi словом i не перебив би такоi злющоi бесiди. Вiн мав ангельську терпеливiсть. Раз лише, як оповiдае закуттянська хронiка, терпеливiсть Янкелева перебрала мiру, i вiн розсердився.

Було це на рiздво. Шляхта-парубки пiшли колядувати до Янкеля. Заспiвали одну-другу пiсню (але не коляду), а вкiнцi став один «вiншувати» ламаною польською мовою. Янкелевi сподобалося те дуже, та став наливати з барилки в квартову пляшку «шабасiвки» для колядникiв у мiру комплiментiв «вiншування».

– Дай боже, пане Янкель, щоби ви мали сто палацiв!

– Дай боже, дай боже! – каже корчмар.