Олюнька

– У кожнiм палацi щоби було сто покоiв!

– Дай боже, дай боже!

– А в кожнiм покою сто едвабних лiжок!

– Дай боже, дай боже! – i доливае Янкель пляшку мало що не повну.

– А на кожнiм лiжку щоб ви сто рокiв перележали на холеру! – гукнув хтось iз гурту.

– Бодай тебе дiдько взяв! – а пляшка Янкелевi ледве з рук не випала спересердя. Сплюнув поза себе i сховав пляшку до шафи.

Це була едина пригода, що вивела Янкеля з терпеливостi. Поза тим був вiн усе тихий, спокiйний, як до потреби: сумний або веселий.

Говорив лиш тодi, коли йому було треба або як мусив на питання вiдповiдати.

Як сказано, до цеi корчми, крiм шляхти, не заходив нiхто бiльше. Тут вiдбувалися всi важливi справи громадськi, тут судилися спори сусiдськi. Такi справи вигравав найчастiше Янкель, бо шляхта мирилася горiлкою або гараком.

Крiм гостей, котрi не поминули нiякоi нагоди, щоби вступити до Янкеля, а в недiлi i свята то таки вмисне йшли на Ячменiвку, мав Янкель i таких, що вiд нього майже не виходили. Такими були Асафат Базiв та Петро Криворучкий, тому так називаний, що вiд роду на однiй руцi не мав нi одного пальця.

Оба були шляхтичi, оба бездомнi, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмi – вони робили службу возних трибуналу давнiших судiв Речi Посполитоi.

Інодi засуджено когось на рiзки – вони й тут виконували болючу функцiю. При тiм напилися з коштiв процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала iх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

В пору, як починаеться це оповiдання, вони несли службу холерникiв, а корчму на Ячменiвцi зробили собi рятунковою станцiею.

Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щiтка та пiдпухлими вiд перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильнi як ведмедi.

Хоч вони ходили обдертi й замарганi, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави нi празника, де б Асафат i Петро не мали вступу. Всюди iх радо приймали, тим радiше що Асафат грав у сiльськiй капелi на решето, а Петро був першим штукарем i оратором на цiле село.

А може, й побоювалися тих двох приятелiв, бо обидва були славнi розбийголови, а хоч нiкого не зачiпали, та не дали дути собi в кашу.

Асафат i Петро вiдвезли Лукашiв на холерний цвинтар i вернули знов на Ячменiвку.

– Гей, Янкель! Горiлки! – гукнули з порога.

Той налляв. Випили по чарцi.

– За двое два! – каже Асафат.

Випили знов.