Олюнька

– Знаете, Янкель, Лукашi обое вже… ого! – i махнув рукою.

– Але? – питае шинкар. – А коли?

– Господь iх знае… зо три днi лежали мертвi, а нiхто не знав. Щойно ми вивезли.

Янкель лиш головою покрутив.

У тiй хвилi ввiйшов до корчми Стефан Ясiв.

– Дзiнь добрий! А ще нема нiкого?

– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усi.

– Я не те хотiв сказати… Андрiй Лукашiв запросив усiх на почесне… буде нас тут бiльше.

Асафат глянув на Петра й усмiхнувся. Петро й собi моргнув, та й Янкелевi щось нiби усмiшка пiд носом пробiгла.

– Певно! – вiдзиваеться Петро. – Добре поживився… мае звiдки платити.

– Та що говорити, пане Петше! Де ж би? Таж то сирiтське.

– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.

– Сироту де зловиш, то бий! – доповiдае Асафат.

Всi засмiялися гуртом.

Тим часом шляхта почала сходитися по двое, по трое до корчми. Кожний вiтав присутнiх своiм «дзiнь добрий», кланявся кашкетом i сiдав коло стола.

Надiйшов префект. Усi повставали на привiтання, поклонилися чемно i запросили його на почесне мiсце.

Вкiнцi надiйшов i Андрiй. Вiн був якийсь не свiй – не знати, чи згризений смертю своiх швагрiв, чи втiшений тим, що йому дiсталося.

– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана[6 - Економа.], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустрiч.

– А мене берiть за мандатора[7 - Суддю.]! – каже Петро.

Усi засмiялися.

– Жартуйте здоровi, а менi в головi морочиться, що з тим усiм робити?

– Вiдступiть менi – каже Асафат, – я буду господарити i дитину няньчити.

– Ви газдували б, як коза в капустi,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас е?

– У нього худоба за комiром аж пiшки ходить, – каже другий.

Асафат насупився як мiх, оглянувся, хто це з нього кепкуе.

Андрiй налякався, щоб не було сварки, i заговорив про iнше.

– То ж то бо й бiда, що худоби бракуе…

– Що балакаете, Єнджею? Таж у небiжчика Лукаша худоби доволi…

– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.

– Покрав?! – чудувалися Асафат i Петро, котрi ще того не знали.

Зiйшла бесiда на те, як хто мiг украсти худобу, коли в Лукашiв був такий злющий собака, що не дав нiкому чужому на обiйстя приступити.

– Ба! Собака була замкнена в хатi, а як ми ii випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясiв.