Берег любові

Вiки еднаються мiцнiше, нiж це ми собi уявляемо. Невмируща вiть творчостi – це, безсумнiвно, та найповнiша реальнiсть, що ii нiщо не розломить, що над нею не владен i час!

Дiвчина цвiла вiд його комплiментiв, але чим вона могла йому вiдповiсти?

– Ви, мабуть, добра й великодушна людина. І спасибi вам за це все… За вашу щедрiсть… Вам я теж би хотiла щастя.

– Щастя мое – це ви.

– Не треба так… У нас он стiльки дiвчат.

– Іншi мене не цiкавлять. Не хочу поверхових, манiрних, понад мiру практичних, не хочу безмрiйних!.

.

– Не всi такi.

– Можливо. Але ви, Інно… Не розумiю, яка тут магiя, але вона е! Що менi зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на колiна став?

І видно було: зараз стане. Зовсiм наче в якiй-небудь п'есi…

– Облишмо цю розмову. Нi до чого вона.

– Чому?

– Неважко б i догадатись чому…

І вiн догадавсь. Замовк у гнiтючiй напрузi, понурився, мимовiль стискаючи камiнь муру обома руками. Запитав згодом:

– Менi йти?

– Ідiть.

– Не боiтесь зостатись сама?

Інна аж тепер посмiхнулась полегшено:

– Хочу побути з Овiдiем наодинцi.

Фантазiя мiсячноi ночi

Бачила зовсiм реально, як, наближаючись до цих берегiв, морем iшов вiн, той самий Назон. Невагомий, у своiй довгiй римськiй одежi, в сандалiях iз поворозками неквапом iде мiсячною дорiжкою, ступаючи просто по ii мерехтливiй поверхнi. Подорожнiй. Із Вiчного мiста – у вiчне вигнання.

Сiрою пустельнiстю, льодовими вiтрами зустрiло його це античне крайсвiття.

Все було тут незвичне: i безмежжя просторiв, i виття хуртовини вночi, i здичавлений вигляд залоги, що поверталася з мурiв фортецi в намерзах снiгу, кутаючись у баранячi та вовчi шкури до п'ят. Розпатлатiвши, набравшись мiсцевих звичок, залога уже нiби й не з римлян складалась, – несла на собi варварський карб. Сам центурiон, начальник залоги, грубий i мужнiй воiн, зарослий, як звiр, з тiлом, яке давно не бачило лазнi, не знало ароматних мастил, вiн у своiх смердючих шкурах бiльше тепер нагадував не людину з славетного Риму, а варвара-волопаса. Незабаром Овiдiй i сам опинився в цiй варварськiй одежi, – у звiриних шкурах бачили його, великого поета римлян, коли iнодi виходив на мур i стояв там самотнiй, вглядаючись у безбережнi й загадковi степи.

Ось тут опинився у цiм крайсвiтнiм вигнаннi,недосяжнiм для могутнiх твоiх богiв, для твоiх веселих з-над Тiбру коханок.