Берег любові

Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут, де стоiш, пiд нашаруванням пилу та смiття.

– Знов якось загадково.

– Скарб завжди загадковий. Десь вiн там лежить, терпляче сяе в курганнiй темрявi своiм золотим карбуванням… Жде вiдкривача. Глянеш на курган, i вже дух зайшовсь: е чи нема? Ще не вiдкритий, ще лиш можливий, а нас вiн уже хвилюе, той скарб. Одначе я маю на увазi iнший… Знайдiть, Інно, де коштовнiший скарб за щирiсть людську, дружбу та вiдданiсть… за перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь тут, поруч з вами… соромиться, паленiе i так невмiло… шукае вас!

– Не зовсiм вас розумiю.

– Ви бажаете ясностi, чiткостi, рiзкостi? Не знаю, як треба говорити в таких випадках, Інно… Колись для цього була вичерпна формула: ось вам моя рука i серце! Розумiете? Приймiть, не вiдкидайте iх, Інно, – i вiн простягнув iй руку.

– Ви жартуете? – сказала дiвчина, хоч бачила, що вiн не жартуе.

– Рука i серце, – повторив вiн змiненим, ствердiлим до рiзкостi голосом.

– Не годиться такими речами жартувати…

– Якi жарти! Для вас, мабуть, усе це дивне i несподiване… Ви мене мало знаете, i вам нелегко вирiшити, однак зважтеся, не бiйтеся шлюбних пут… І запевняю вас, не пошкодуете. Все зроблю, гори переверну, аби зробити вас щасливою, аби тiльки розквiтнув ваш талант!

Вона вiрила його слову, вiрила в щирiсть цього несподiваного освiдчення, iй навiть лестило, що скромна ii особа викликала у археолога такий спалах почуття.

Руку тобi, дiвчино, пропонують – ось що! Ось як приходить те, про що iншi мрiють i, може, нiколи й не домрiються.

Як знати, чи не е це якраз ота мить, коли мимо тебе пролiтае щось рiдкiсне, схоже на щастя? З спокiйною усмiшкою поблажливостi, з почуттям власноi переваги вислуховуеш слова, що котрусь iншу могли б ощасливити! Однак чи не буде твоя вiдмова тим промахом, що колись вiдiллеться сльозами? Буде як буде, що ж тут гадати.

Давно й не тобою сказано: серце не зневолиш… А вiн уже про спiльне майбуття, знов про Іннин непересiчний творчий талант…

– Це ви про пiсню?

– Я про вас.

Ви, мабуть, самi ще не знаете своiх можливостей. А я, коли вперше почув той ваш «Берег», одразу сказав собi: вона поетка! Рiдкiсна, справжня, так, так, може, навiть i Сафо, може, новiтня наша Маруся Чурай, якiй судилося оспiвати це надбережжя… Не епiгонка, не слiпа споживачка, а творець. І той легендарний Овiдiй, – вiн би вас теж оцiнив.

– Ой, як щедро… Чи не занадто?

– Нiчого не занадто.