Берег любові

Заспокоiвся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку своiх задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя, страшноi якоiсь химери, що, безперечно, таiть у собi поки що нам неясну, приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий, а голова вiвцi чи собаки…

– І головне, чуб i вуха людськi! І щось схоже на усмiх, дивний, ледь помiтний… Що означае? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба ми й самi для себе теж не загадка?

– Ви так вважаете?

– А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з темних тих прачасiв до своiх вершин? І чи завжди рухалась по висхiднiй? У чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий рiг змiнила на трактор, галеру – на космiчний корабель, а неспокiй, а потяг до вiчноi таiни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, – може, тiльки це неминуще…

Був уже пiзнiй час.

Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси, лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами, попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi теплi мiсячнi ночi – Інна iх так любить – нiби саме повiтря тут напоене коханням. Пройдись понад валом – i почуеш шепоти жагучi, побачиш, як цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi, замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чуттевою млостю, де щирою, де гаданою вiдданiстю… Блиск юноi сльози i млосний смiх щастя, солодка знемога й самобуття чиеiсь нiжностi – все поедналось тут, на валу, пiд всевидющими зорями.

Однiеi з таких ночей i склалась тут пiсня, отой «Берег любовi». Може б, i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив вiд Інни.

Теж дивився на мiсячну дорiжку, мовби намагався якось i ii розшифрувати, зробити i iй, маревнiй, археологiчний розтин.

– Кажуть, ви вже одержали призначення? – звернувся до Інни пiсля мовчанки.

– Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.

– Берете курс на Кураiвку. Кличе вас берег любовi…

– Звiдки ви знаете?

– Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не хочете помiчати моiх зацiкавлень.

– Дивно чути.

– Нiчого дивного. Люди шукають скарби.