Берег любові

Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже населяли це надбережжя? Адже е засвiдчений факт, що серед гетiв були в нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою мовою!..

Пристрасть хлопцева подобалась Іннi, почувалось, що не раз йому про це думалось, мае на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. І тi давнi, зниклi в туманах iсторii племена, видно, зовсiм були йому не байдужi, вiн шукав серед них свое родове корiння i нiби захищав iх перед кимось.

– Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й це ще проблема, – гаряче провадив вiн далi. – Знали чи нi, але духом були високi. І Овiдiй, вивчаючи iх, саме це уловив.

– До Овiдiя ви явно не байдужi…

– Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, – чому б не взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажiмо, означае отой його таемничий птах Ібiкус, зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення? Таемничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв всемогутнього Августа… Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв запитання.

Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам наповнюеться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього хлопця перепадало, iм вiд нього не було пощади. Не приховував:

усi його симпатii на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну лозу, жили своею чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо iншого знаряддя ще тодi не було… А тi розбiйники римськi простягали руки й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей своiми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде iм ще один гладiатор… І таким розбоем вони не соромились ще й похвалятись на своiх барельефах!.

. На честь рiзанини помпезний монумент за Дунаем спорудили в степу… Та вiдомо, яка доля чекае грабiжникiв i iхню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч iхнi бiлi мармури, поробили з них довбанi корита – напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж така самiсiнька доля спiткала – стала поiлкою для овець. Ну, пiзнiше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеiв, для нас такi речi завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих iмператорських мармурiв напували овець!..