Берег любові

В один iз вечорiв поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, i знову – при синiх смерках, при ясних зорях – користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочiвницька iжа в мiдних казанах на триногах, що форму свою збережуть i для далеких нащадкiв. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружнiй смiх племенi дзвенiв бiля вогню раз у раз, i матерi-кочовички, зовсiм не схожi на вовчиць, спокiйно годували грудьми своiх опецькуватих степових Ромулiв та Ремiв.

Ще не було нi сарматок, нi половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще iм належало тiльки вродитись, прийти iз майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотiло, i iхнiй прабатько – танець вогнистий – уже кружляв, брязкотiв оздобами, i пiсняпраматiр уже творилася, ткалася iз людськоi задуми, iз тишi й зiрок. Сухим, запашним повiтрям степу дихав на повнi груди Публiй Овiдiй Назон. Мудрими очима, що стiльки всього перебачили, споглядав, як юна дiвчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим вiн колись впивався у римських хмiльних ночах.

– Даная назову тебе, – сказав iй пiсля танцю. – Даю тобi богинi iм'я, бо ти богорiвна.

– Негоже дочцi першого карбiвничого племенi носити чиесь iм'я. В мене е власне.

– Яке?

– Кигитка звати мене, за iменем птаха, якого ти нiколи не бачив i не чув.

Якби йому того вечора вернулася молодiсть! Якби ця юна танцiвниця й спiвачка могла покохати його, знiкчемнiлого, зiстареного, всiма забутого вигнанця!

А вона покохала.

Нiчого не боячись, проходячи спокiйно помiж вояцьких мечiв, з'являлась аж на мурах фортецi бiля цiеi самоi вежi, що вiдтодi й донинi буде зватись – Овiдiева. Приносила йому цiлюще степове зiлля, здатне рятувати вiд найгiрших римських хвороб та вiд тягару лiт. Перша медичка тих часiв, подвигнута чистим своiм почуттям, – заповзялась вона вiдмолодити поета для творчостi й для любовi.

– Вона покохала тебе, – казав центурiон, – тому що ти римлянин, що маеш фортецi й тримаеш меч важкий у руцi.

– Не за це, – вiдповiла дiвчина.

– За що ж?

– Спiвець ти, – зверталась вона до вигнанця. – Душа твоя повна свiтла. До чого торкнешся словом – всюди з'являеться краса, мiй степ вiд неi розквiтае… Природно за це покохати.

– Але ж я залишив свою молодiсть у Вiчному мiстi. Коханки моi в Римi зiстарiлись… А ти така юна. І нiякi боги не приведуть до рiвностi нашi лiта.