Берег любові

А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою всуцiль залита водами грандiозноi повенi, зрiдка лише прозирають незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi знайдеться мiсце, то знову чекае на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i жага рятунку в перестражданих незнайомих очах…

– Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?

– Болючiше. Та ще й вiрус москiтноi гарячки розносять.

– Жах!

– Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?

– Почувала, дiвоньки, що – мушу, повинна.

Як ото мовиться: мiсiя така тобi випала – рятувати…

Голос ii спокiйний, для них це голос фронтовички, тiеi, що фото ii – усмiхненоi, зовсiм юноi дiвчини в шапцi-вушанцi – можна побачити на Дошцi слави в iхньому медучилищ!. Такою вона була, iхня Вiра Костянтинiвна, що, посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з обличчям аж нiяк не першоi молодостi. Невже мине час, i вони, ii вихованки, теж стануть такими?

Інна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса,[1 - Їi пiсню виконуе самодiяльний хор медичок.

] з вiдсторонi вглядаеться в змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiгае в собi якусь майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, мае значення, вона запитуе серйозним тоном:

– Вiро Костiвно, дозвольте ще одне… Кажуть, що там, де побуваеш, лишаеться частка твого серця.

Ви як вважаете?

– Мабуть, лишаеться.

– О, це небезпечно, – розглядаючи в люстерко своi довгi вii, зiронiзувала Свiтлана Вусик. – Там частка та ще десь частка… Боюсь, чи не виникнуть на цьому грунтi явища серцевоi недостатностi?

– Щедрому серцю недостатнiсть не загрожуе, – аж трохи образилась викладачка. – А якщо ти так настроена…

– Та я пожартувала, – зi смiхом виправдуеться Свiтлана. – Пробачте.

– Що тут пробачати… Колись зрозумiеш, чому стае багатшим той, хто роздае…

Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з неi тепер не скоро видобудеш слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ii думки: для доброго дiла серця не шкодуй, казала вам i кажу.

Може, випаде, дiвоньки, так, що котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, – тодi переконаетесь, на що людське серце здатне… Серед потопних каламутних вод приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста.